Щодо проблем літературних

     – 57% українців, за статистикою, не читають книжок. Ваш коментар...

     – Тобто 43% відсотки читають? Чи не надто оптимістична статистика? Адже виглядає інакше. Стало ледь не модним зізнаватися в нечитанні, мало не хизуватися цим. Мені це особливо прикро не лише як людині «книжній» за фахом і за натурою: мої дитинство та юність припали на часи, коли мало не ціле суспільство читало, бібліотеки були місцем людним, а плакати у книгарнях запевняли, що «книжка найкращий подарунок», і з тим були на диво солідарні дуже багато людей. Але це було так давно, ще до телевізорів: вони ще тільки з’являлися, та й то, десь не в нас, і людство безжурно впустило їх у свої оселі. Проте то вже трохи інша історія

     – Які, на вашу думку, нові літературні тенденції виявилися останнім часом?

     – Про тенденції саме останнього часу говорити складно: вони ще не цілком проявилися, з більшої відстані наші враження можуть не підтвердитися. Натомість триває вже багато років прикра роз’єднаність, «розшарованість» сучасної української літератури на осібні й несполучні між собою «тусовки». Дуже умовно позначмо це як «тусовку» Національної спілки письменників і теперішнього українського ПЕНу. Певна дифузність є, до ПЕНу вступило чимало членів НСПУ, хтось із них при цьому друкується в обох літературних газетах, та це нічого не змінює: література порізнена, роз’єднана, аж ніби розшматована, і це, безумовно, не йде їй на користь. Зате це дуже «по-нашому». Певною мірою єднав та «зшивав» ці літературні резервації журнал «Кур’єр Кривбасу», але він, на жаль, припинив існування, а тим часом не всі це навіть і зауважили.

     – Ви писали про творчість тих, хто був беззаперечною елітою, шістдесятників зокрема. Чи нині зникла необхідність у моральних авторитетах?

     – Навпаки, потреба в них дуже висока, зосібна в нас. Бо ми ведемося на корисливу пропаганду, споживаємо неякісний інформаційний продукт, дозволяємо маніпулювати нами, ніяк не виростемо з патерналістських уявлень: очікувань когось такого, хто прийде і все нам «порішає». І знаєте, такий «стан умів» напряму з нечитанням пов’язаний... А тим часом відійшли в засвіти наші мудреці з групи «Перше грудня» — Любомир Гузар, Євген Сверстюк, Мирослав Попович, Володимир Панченко. Якби вони залишалися з нами — хтозна, може, не опинилися б ми в ряду країн, які колись, до винайдення «політкоректності», неофіційно іменувалися «придуркуватими»...

     – Що особливого могли б українські письменники розповісти світові?

     – О, багато чого. Наприклад, неймовірно драматичну історію української церкви, ту, віками приховувану, досі одчайдушно фальшовану опонентами правду, ті карколомні перипетії героїчного стоїцизму та самопосвяти — з одного боку, й облуди, підступу й підкупу, зради та ницості — з другого. Талановито написані життєписи Івана Мазепи чи Леся Курбаса могли би стати бестселерами. Українці в Сибіру, на Далекому Сході, на Соловках, Норильське повстання...

Джерело: https://m.day.kyiv.ua...

______________________________