Україна: демократія чи авторитаризм?

     Колись на стадіоні теперішній Президент України В.Зеленський заявив, що він є вироком П.Порошенку. Він був правий, але лише частково: вибори 2019 року стали вироком всій системі управління державою, яка під трендом демократії складалась в Україні протягом усіх років незалежності. Саме така система влади довела Україну до стану, коли знову заговорили про можливість втрати Україною її незалежності.

     Фахівці Інституту соціології НАН України стверджують: «Дві третини (60,5%) населення України погоджується з твердженням, що для нормального розвитку країні потрібна «сильна рука», а не розмови про демократію». Такий погляд підтверджує і директор соціологічної групи «Рейтинг» О.Антипович. Додам думку Ю.Кириченко з Центру політико-правових реформ: «...в умовах війни цей запит може бути цілком справедливим і виправданим...». Для логіки варто ще раз нагадати слова лавреата Нобелівської премії з економіки Р.Авмана: «авторитарний режим може бути більш ефективним, ніж демократія». На певний період. Класичні приклади — Сінгапур, Південна Корея, Малайзія, Казахстан, а ОАЕ — це приклад, як недемократична форма правління (монархія) показує вражаючі результати розвитку. Авторитаризм — не як постійна форма управління, а як єдино можливий механізм витягування країни зі здавалося б безперспективного болота животіння на задвірках глобальної економіки.

     Говорячи про авторитарну (президентську) форму правління варто згадати про так зване «вікно Овертона». Вивчаючи суспільні процеси Дж.Овертон, американський юрист і філософ (1960—2003 р. р.) розробив модель, згідно з якою будь-яка ідея проходить шість стадій: перша — «та, дурниці»; друга — «радикально»; третя — «можливо», четверта — «розумно», п’ята — «та це ж всім зрозуміло», шоста — вводиться в чинне законодавство.
     Ідея авторитарної системи управління в Україні наближається, як на мене, до третьої стадії. Про це свідчать останні думки про ситуацію в Україні відомих громадських діячів Ю.Щербака і Богдана Гориня («День», 19.12. 2019). Особливо хотів би виділити думку Є.Марчука («День», 10.01.2020): «Нам зараз потрібна жорстка дисципліна в усій системі державного управління ...». А при якій владі у нас, в Україні можлива жорстка дисципліна? При цій владі, яка є?

Від редакції:
     Хотілося б одразу висловити головну думку: стрибок з тоталітаризму до демократії в Україні не вдався. Як і на початку минулого століття у 1917-1922 роках цей стрибок зазнав краху. Українці вкотре зачарувалися демократією, забуваючи, що така може бути лише в сталому, підготовленому суспільстві. А для постколоніальної спільноти потрібні довгі роки адаптації до нової стадії розвитку. І найважче в цьому процесі — змінити свідомість людей, закласти іншу культуру суспільних відносин, в основі якої диктатура ЗАКОНУ.

     Транслюючи висловлене на нинішню систему української освіти, можна сказати, що вона зберегла структуру і організацію радянської (тоталітарної) системи. Одначе повністю паралізована, не відповідає потребам сьогодення, не здатна до раціональних кроків. Такий висновок наочно продемонструвала реакція системи на початку впровадження НУШ. Усі переконалися в її недієздатності на прикладі матеріально-технічного оснащення початкових шкіл. Але ж це найпростіше з усіх завдань для галузевого управління!
     До цього згадаємо майже повністю зруйновану систему методичного забезпечення школи, подібне — в системі підготовки і перепідготовки педагогічних кадрів. За останні 5 років галузеве керівництво на чолі з Л. Гриневич так і не наважилося на рішучі кроки, обмежуючись еволюційними заходами. Планувалися зміни протягом 10-12 років. При цьому забуваємо, в якому становищі знаходиться українська освіта і які завдання перед нею стоять з огляду на те, що успішні зарубіжні освітні системи змушені оновлюватися кожні 2-3 роки.
     Вірогідно керівники побоювалися повного розвалу системи освіти, зважаючи на не готовність кадрів до революційних змін. Така реальність. А поки ми все ще «воюємо на фронтах» друку підручників і вчасної їх доставки до шкіл, заміни парт, закупки комп’ютерів тощо.

     Тож, де вихід? Знову звернемося до статті Р. Грабаря. Автор часто згадує про форму і зміст авторитарного режиму. Цитата:

     «Форма є — Президент України. За змістом він, Президент, має відповідати надскладним викликам, які стоять перед країною, особливо в умовах війни. Тобто, він повинен мати певні особисті якості. Насамперед відчувати себе, вести себе як очільник нації, за якою стоїть тисячолітня історія, яка пройшла через століття спроб знищити її, але зберегла себе, свою мову, культуру, традиції. І, звичайно, бути насамперед державником: кожним своїм словом, кожним кроком зміцнювати авторитет держави, яку він представляє де б то не було. Але виявляється (на сьогодні), що зміст не відповідає формі: особистість Президента не відповідає відповідним вимогам.. »
     Народ знову помилився? Як не сумно це визнавати, але, мабуть, таки, під настрій, помилився. Політичне середовище, яке ми називаємо політичною елітою, не в змозі запропонувати суспільству адекватну особистість. Потрібні «сильні особистості... які створювали б правила та інституції» (І.Капсамун, «День», 24–25, 01.2020). На жаль, «На українському Олімпі таких історичних діячів, які наразі були б готові і знали, як узяти владу, разом з тим відчували відповідальність перед історією, фактично не видно. І що далі, то гірше ( Г.Друзенко, там же ). Це — криза існуючої політичної еліти.»

     Автор запитує, де шукати таку особистість? Відповідь може звучати так: вірогідно ідеальну особистість президента ми одразу і не знайдемо, одначе найбільш наближену до потрібних вимог людину серед кандидатів все ж МОЖНА знайти. Слід лише вміти вибирати, добре думати й аналізувати. Тобто приходимо до висновку: все залежить від нас, виборців. Якщо будемо постійно помилятися, той результат буде відповідний.

______________________________