Куди і як ми рухаємося?

     Ми четвертий рік поспіль «жуємо соплі» із прийняттям нового Закону «Про освіту», у якому не буде нічого по-справжньому нового. «Оновлюємо» програми, залишивши неоновлені стандарти позавчорашнього дня.
     «Прожужжали всі вуха» компетентнісним підходом, який був педагогічною модою в 60-70-х роках минулого століття, і проводимо ЗНО з історії за завданнями, в яких цим підходом і «не пахне». «Реформуємо» систему освіти, залишивши в недоторканому вигляді совдеповську вертикаль управління.
     Декларуємо намір мати нового українського вчителя для нової української школи і залишаємо в недоторканому вигляді стару систему інститутів післядипломної освіти та методкабінетів.

     Так прорив у майбутнє не робиться! Удосконалення поганого лише зробить стан справ ще гіршим. Що зараз і відбувається. На жаль... (виділення наше – Ред.).

     ФБ (Фейсбук – Ред.) нагадав мою тезу дворічної давності, цитую себе: «В освіті так це точно не треба будувати «школу як школу», бо так ми ніколи не наздоженемо Європу. Слід відразу ж діяти наввипередки, взявшись за побудову «школи, яка не школа». Звісно, для цього нам потрібна філософія мрії і націленість на прорив, амбітна мета (збудувати найкращу в світі шкільну освіту) і сміливе футуристичне бачення.

Від редакції:
     Цей пост не може залишитися непоміченим. Він сприймається як своєрідний підсумок з реформування шкільної освіти за останні 4 роки, хай навіть як проміжний. За нашою оцінкою, підсумок не вселяє оптимізму. Написане змушує задуматися, чи з того боку ми розпочали реформу, чи за ту «ниточку» потягнули, щоб розплутати клубок освітянських проблем? Ці питання ключові у системному баченні (якщо таке є у реформаторів) будь-якої проблеми.

     Насамперед, має бути чітке, зрозуміле усім і прийняте фахівцями та громадськістю формулювання мети, шляхів і засобів реформування, а також вибудована строга ієрархія дій і послідовності їх виконання. Виокремлення першорядних, другорядних, третьорядних, і так донизу, чинників забезпечить ефективність побудови нової системи української освіти. А нам, по-суті, треба саме будувати, а не реформувати!

     Візьмемо до уваги те, що В. Громовий називає побудовою «школи, яка не школа». У цьому, безперечно, він має стратегічне бачення і розуміння проблеми. Зміст пропонованого може стати рятівною і, швидше за все, єдиною соломинкою для нашої освіти. Слова М. Саакашвілі лише підкріплюють висновки В. Громового. До колективного сприйняття новацій ми обов’язково прийдемо – іншого шляху для того, щоб «выбраться из ямы прыжками» просто не існує. Питання лише в тому, коли це трапиться? На жаль, воно упирається в суспільно-політичні умови. Чи не запізнимося?

Ю. Зражевський, керівник проекту