Cайт Українського інституту нормативної інформації
Разрыв
Володимир ЗАГОРІЙ, Президент Ліги українських меценатів, доктор фармацевтичних наук, професор, завідувач кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупика
Володимир ЗАГОРІЙ,
Президент Ліги українських меценатів, доктор фармацевтичних наук, професор, завідувач кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології Національної медичної академії післядипломної освіти
імені П.Л. Шупика.
З інтерв’ю «Це буде 20-й фініш» (витяги).
Світлана Короненко, газета «ДЕНЬ», № 22-23, 7-8 лютого 2020 р.
 

Про українську освіту

     Хочеться почути від вас концептуальне бачення таких тем: мова і політика, мова і держава, мова і культура. Розумію, що в одній розмові такі серйозні теми проаналізувати складно, але можливість бодай пунктирно, окреслити ваше розуміння таких проблем і ваше ставлення до них є.

     – Почну з дуже конкретних фактів. В Україні 75 угорських шкіл. Українських в Угорщині — жодної. В Україні 75 румунських шкіл. У Румунії — жодної української. В Україні 580 російських шкіл. Української школи в Росії — жодної. Гадаю, наведені цифри промовляють самі за себе. Жодного натяку на паритетність у сфері освіти між цими державами та Україною.
     Домежно прихильне ставлення Української держави до своїх національних меншин, забезпечення їм можливості здобути в нас освіту їхніми мовами — і цілковита неможливість українців здобувати освіту своєю мовою навіть у тих країнах, де українці є автохтонами. Що з цього випливає?

     З цього випливає, що керівництво держави впродовж усіх років незалежності не надавало жодного значення цьому питанню. Особливе моє звинувачення на адресу Міністерства закордонних справ, котре серед своїх пріоритетів мало б означити імперативно вимогу до всіх тих держав, де є українська діаспора: забезпечте українцям можливість здобувати знання українською мовою.
     Приклад для вас — Україна, яка має зразковий закон про національні меншини і забезпечує задоволення їхніх національних потреб та дає змогу одержувати освіту національними мовами. Це не тільки б піднесло авторитет української влади в очах тих держав, бо продемонструвало б їм, що Україна має і політичну волю, і відчуття своєї сили та правоти, а й значно посилило б потенціал українського лобі в усьому світі. Бо світове українство конкретно відчуло б, що Українська держава стоїть на сторожі його інтересів і конкретно дбає про нього.
     Але нашій владі не вистачає політичної волі, щоб зажадати від Міносвіти реальної українізації в системі державної освіти (тут і далі виділення тексту наше — Ред.). Це має бути там першоелементом усього.

     Всі можливі реформи в сфері нашої освіти повинні бути пов’язані передовсім із цим, продиктовані насущною потребою національного виховання (без нього громадянин-патріот просто не уявляється!), а вже далі — дуже критично та осмислено — інші реформи, котрими часто аж надто захоплюються наші очільники Міносвіти.
     Є реальна ситуація в суспільстві й є реальні проблеми, і саме з них треба виходити, а не зі спокусливих концепцій, популярних у державах, що мають зовсім інші «поточні моменти» свого розвитку, інший історичний досвід, традиції та освітні пріоритети.

     Я порівнюю такі цифри: Франція має, здається, близько 90 університетів. Україна має понад 700 вишів. Отже, якщо виходити з показників статистики, то наше суспільство чи не в десяток разів вище за рівнем освіти і кількістю справді освічених людей, аніж Франція.
     Хочу побачити того, хто серйозно мене в тому переконуватиме. Вважаю, що в Україні це майже масовий психоз: дати дитині вищу освіту. Часто просто купити диплом. Не тільки у буквальному розумінні, вчинивши в цьому напрямі дії, заборонені законодавством. А й платити за перебування в студентських лавах дитини, в якої вчитися не було ані найменшого бажання в школі й немає його в час перебування в приватному виші.
     І ніхто такого горе-студента з приватного вишу не відрахує, бо ж бюджет цього вишу складається з тих грошей, котрі до нього надходять залежно від кількості студентів. Отже, відомо, які фахівці, з яким рівнем професійної кваліфікації вийдуть звідти. Мені здається, що сьогодні маємо в Україні володарів дипломів юристів та менеджерів більше, ніж було генералів у Радянській Армії! А якщо почнеш шукати поміж них справжнього професіонала, то це вже складна справа, бо шукати доводиться довго.

     Нам усім треба зрозуміти, чесно в тому собі зізнавшись: не всім дітям доконче потрібна вища освіта. Не всі до того готові за рівнем засвоєних зі школи знань, не в усіх є справді пожадливе прагнення вчитися, амбітна мета стати справжнім авторитетом в облюбованому фаху. Університет — це не інкубатор. Університет — це інтелектуальна селекція. Університет — це (так має бути в ідеалі!) натхненні перегони до високих знань, а не біг підтюпцем до випускного вечора.
     У суспільстві кричуща потреба на людей тих численних професій, набуття яких анічим не пов’язані з університетами. Сьогодні знайти, наприклад, доброго сантехніка, будівельника чи слюсаря в Україні важче, ніж, скажімо, доцента чи професора. До того ж представники цих професій мають усі шанси матеріально забезпечити себе (якщо вони справді професіонали) значно краще, ніж горе-спеціалісти з вищою освітою чи доценти та професори. Бо ті ж слюсарі й сантехніки значно запитуваніші. Невипадково ж у ряді європейських країн, у США та Канаді в системі освіти намагаються розумно збалансувати всі суспільні запити.

     Це про сучасну освітню систему України взагалі.

     А тепер повертаюся до національного виховання зокрема. Ну, переконайте мене в тому, що можна виховати патріотичного, свідомого громадянина Української держави, якщо в нього немає поваги до державної мови, а також знання історії народу, до якого він належить.
     Не буває такого, щоб якийсь дух небесний вдихнув все це в юну душу, якщо про це не подбали школа та батьки. Відомо ж бо, що в середньоосвітніх навчальних закладах Великобританії, Франції, Іспанії, Німеччини, Польщі не просто намагаються напхати в дитячі голови якнайбільше всякої інформації, все там підпорядковано двом принципам.
     Перший: виховати свідомого громадянина своєї держави, другий: навчити дитину вчитися.
     З патріотичним вихованням громадянина все зрозуміло. Друге мушу трохи пояснити: в освітньому процесі індивіда дуже багато залежить від його самоосвіти. Вектор її і має продиктувати школа. І, як вважають авторитетні зарубіжні педагоги, основна сума знань, масштаб ерудиції здобувається саме в процесі цілеспрямованої, осмисленої в руслі корисних інтелектуальних зацікавлень самоосвіти.

     Знаю, що у мене буде багато опонентів, які дивляться на все це інакше, але моя думка саме така. І не тому, що мені хочеться внести в ці проблеми сенсаційний момент. Я довго зіставляв різні факти в системі нашої й зарубіжної освіти, аналізував причини рутинно-схоластичної організації системи середньої освіти, катастрофічне зниження якості освітнього продукту в Україні й дійшов ось таких висновків, котрі й оприлюднюю при цій нагоді.


______________________________

 


Коментар Ю. Зражевського, директора Українського інституту нормативної інформації

     Читаючи інтерв’ю, згадується вислів: «Нет пророка в своем отечестве», а виявляється є. Виникає питання, чому такі люди не при владі? Хто у цьому винен? Адже маємо людей з системним державним мисленням, що дається далеко не кожному!
     Після аналізу доходимо висновку: усі наші біди, в тому числі й в освіті, від недолугої кадрової політики. А вона, в свою чергу, залежить від керівників держави, яких ми вибираємо. Тобто, суспільство, народ має прийняти на себе відповідальність за невдачі у побудові держави, причини шукати в собі.
     Досить не популярна думка, але в цьому потрібно собі зізнатися. Чесно говорити, щоб нарешті навчитися ВИБИРАТИ.

     Повернемося до освіти. Щодо школи — виокремимо тези про два принципи, які використовують західні системи освіти для досягнення своїх цілей: виховати свідомого громадянина своєї держави і навчити дитину вчитися. Результат досягається через самоосвіту індивіда.
     По суті йдеться про мету освіти (у них). А у нас? Читаємо в концепції НУШ про мету нової школи:

     «Метою повної загальної середньої освіти є різнобічний розвиток, виховання і соціалізація особистості, яка усвідомлює себе громадянином України, здатна до життя в суспільстві та цивілізованої взаємодії з природою, має прагнення до самовдосконалення і навчання впродовж життя, готова до свідомого життєвого вибору та самореалізації, трудової діяльності та громадянської активності”

     Що тут скажеш? За довгі роки радянської системи навчилися вправно вибудовувати формулювання. Причому так, що під них можна «втиснути» будь-що, залежно від потреб і обставин. Добавимо до цього уміння забалакувати головне, науково тлумачити і обґрунтовувати написане. Тож на простих і очевидних речах можна розгорнути дискусію на довгі роки — без відчутних результатів і відповідальності за сказане, вже не говорячи про зроблене.
     Чомусь згадався короткий і зрозумілий всім ленінський лозунг на злобу дня: «Вчитися, вчитися і ще раз вчитися». Може варто повчитися складати?
     Кому не зрозуміло, що найперше завдання освіти — виховання свідомого громадянина своєї держави? Підкреслимо слово «ВИХОВАННЯ». Хіба не про це говорили Григорій Ващенко, Константин Ушинський, Василь Сухомлинський — наші педагогічні світочі?
     Що нового сказав Володимир Загорій? Чому ж сьогодні виховання в школі тлумачиться лише в побутовому сенсі й всіляко витісняється, віддаляється від учительських завдань. Цим педагогіка перетворюється в технологічний процес надання навчальних послуг. За таких обставин, яке майбутнє у дітей, а значить у держави?

     Щодо тези про «навчити дитину вчитися», то це головне для професійного становлення молодої людини, вирішальний чинник життєвого успіху. На жаль, ці слова не наповнені реформаторами конкретним і формалізованим змістом, залишаються для більшості вчительського корпусу до кінця не зрозумілими, хоч на інтуїтивному рівні — прийнятними. Натомість нам запропонували спиратися на компетентнісні підходи.

     З огляду на сьогоднішні реформації, все очевиднішою стає інша думка В. Загорія — про залежність освітніх успіхів індивіда від самоосвіти. Для українців це може стати єдиним виходом із глибокої кризи середньої освіти — щось на шквалт «рятуйся, хто як може». Дійсно, прогресує система виїзду школярів на закордонне навчання, активно відкриваються приватні навчальні заклади, різного роду навчальні центри, розвивається репетиторство тощо.
     Питання самоосвіти набуватиме все більшої ваги, одначе є складним для вирішення. Та це не зупинить тих, хто хоче отримати якісну освіту. Отже, школярі, їх батьки мають покладатися виключно на самих себе, на свої сили і можливості. Можна сказати так: знання у школі не надаються, їх слід здобувати, маючи високий рівень мотивації до навчання. І тут кожний визначатиме свою мотивацію і реалізовуватиме її через самоосвіту.


______________________________