Ч о м у ?

     Чому будь-які починання в освітній сфері, які йдуть зверху, обертаються імітацією тут внизу?      Чому метод «барона Мюнхгаузена», тобто спроби освітньої системи реформувати саму себе приречений на невдачу?

     Чому у нас ніяк не виходить перетворити педагогічне "болото" в "річку", створити у наших школах привабливе творче середовище?

     Чому вся енергія освітянського потягу традиційно спускається у «свисток» (ми зосереджуємось на зовнішньому, суто поверховому «декорі» і відвертому піарі й навіть не підступаємось до зміни базисно-смислових підвалин сучасної школи)?

     Чому всі наші «добрі наміри» щодо індивідуалізації та гуманізації перетворюються на лише декларативні розпатякування на задану тему?

     Чому ми й надалі не використовуємо головний ресурс розвитку освіти – свободу педагогічної думки та дії, а "без надії сподіваємось", що прорив до нової якості освіти зможе зробити невільний вчитель, який запрограмований на тупе виконання «вказівок» та має «навчену безпорадність»?

     Чому вітчизняна система освіти, замість того, щоб вивільняти енергію усіх учасників освітнього процесу, намертво сковує їх «по руках і ногах»?

     Чому сфера освіти далеко не завжди показує дорогу до Світла і мотивує тягнутись до Світла усіх, хто до неї потрапляє?

     Бо освіту нового тисячоліття взагалі неможливо реформувати зверху, це можна зробити лише знизу.

     Бо є декларації, але не створені адекватні механізми реалізації задекларованого на практиці.

     Бо у нас усе перетворюється на каргокульт (і чужому не навчились й свого відцурались).

     Бо для здійснення якісних перетворень потрібні кошти.

     Бо школа продовжує лишатись територією суцільної брехні.

     Бо «мы ленивы и нелюбопытны», а «сильно вумних» ми звикли затоптувати.

     Бо ми досі не витягнули вітчизняну освіту зі світу архаїки та задушливої атмосфери традиціоналізму, де немає вільного вибору, а є системне придушення особистості, жорстке підпорядкування та поділ на "своїх" (до їх кола, звісно, потрапляють відверті дуполизи) і "чужих" (яких сприймають винятково як огульних критиканів).

     Бо принцип "бути не таким, як усі" (роби різноманітність тощо) не став для нас нормою, а ми досі знаходимось в полоні радянського «Я — остання літера алфавіту!».

     Бо ще нікому не вдалось робити радикальні зміни, реально нічого не змінюючи.

     Бо у нас не вистачає сміливості замахнутись на освітянських «священних корів» (класно-урочну систему, МОНоцентрованість тощо) і взятись за побудову школи, яка не школа.

     Бо ми навіть не уявляємо іншої системи освіти, якою неможливо управляти по-старому, адже там переважають самодостатні люди, які самі знають, що їм слід робити.

     Бо в освітній сфері не діє логіка приказки про те, що «Титанік збудували професіонали, а Ноїв ковчег дилетанти». Дикий непрофесіоналізм і відверте дилетантство тут справляє винятково руйнівний вплив.

     P.S. « – Стой, кто идет?
     – Ша, никто уже никуда не идет!»

     Бо, перефразовуючи відому фразу Рональда Рейгана, погляди "тих, хто приймає рішення" на механізм «реформування» освіти зверху, як правило, є вкрай простими:
     1. Усе, що в освітній сфері ще трохи рухається, треба зарегламентувати.
     2. Якщо і після цього воно якимось дивом продовжує функціонувати, тре зарегулювати до нестями.
     3. Якщо чомусь досі ще щось подає ознаки життя, жорстко законтролювати.
     4. Якщо і після "контрольного пострілу" вже не рухається, але ще трохи дихає, слід остаточно, намертво, перекрити кисень лавиною безкінечних «вказівок».
     5. Щоб навіть не думало очуняти, покласти «надгробний камінь» постійного звітування.
     6. Якщо вже не подає ніяких ознак життя, необхідно, про всяк випадок, закатати в асфальт (закреслено) домоніторити до самого краю.
     7. Якщо «Бобік здох» і реанімації не підлягає, розпочинати новий проєкт із дебюрократизації освіти, який призведе до ще більшого забюрократизування й так забюрократизованої системи освіти.

______________________________