Наш поступ

     Спостерігаючи за політичними процесами в нашій країні, доходимо до думки про поступовість розвитку суспільства, про важкий шлях його становлення й державотворення. На цьому шляху ми потребували і покладали надію на різних виразників своїх надій: на юристів, економістів, великих професіоналів, а нині – на молодих.

     Андрій Сенченко у статті «Ігри слабаків» (газета «День», № 106, 19 червня 2019 р) пише: «Навіть популярна теза – дорогу молоді – активно використовується для політичних маніпуляцій і має друге та третє дно. Вона не відкриває для талановитих і освічених соціальні ліфти, а лише дає можливість, штучно усунувши конкурентів, протягнути в політику спеціально сформовану групу, управляти якою зовсім не важко…».
     До цього лише додамо, що в нашій історії вже були «молоді команди» (особливо в Києві), результати роботи яких бачимо і відчуваємо до сьогоднішнього дня.

     Вочевидь, настане час, коли «перехворіємо» і молоддю. Тож на кого нам орієнтуватися, від кого чекати спасіння? Мабуть правильним буде висловити банальне: «спасіння утопаючих – справа рук самих утопаючих». Це означає, що отримати будь-які реальні результати у будь-чому можна лише через кропітку працю кожного, крок за кроком долаючи нелегкий шлях творення нового.

     А провідниками мають бути люди, які продемонстрували здатність до практичних дій, мають реальні результати своєї попередньої діяльності.

     Отже, нам конче потрібні вправні БУДІВНИЧІ, а не голослівні СПІКЕРИ! А нині, не очікуючи, разом маємо включатися в робочий процес, наближаючи те майбутнє, до якого прагнемо.

______________________________