Про шляхи реформування освіти

     Нещодавно «блукаючи» по Фейсбуку натрапив на відеосюжет, де йшлося про методи державного реформування в різних країнах. Валерій Примост (український письменник, історик, блогер), озвучив думки сінгапурського прем’єр-міністра Лі Куан Ю про те, що успіх реформ у його країні став можливим лише завдяки жорсткій дисципліні, яка межує з управлінською диктатурою (не дослівно). При цьому демократія не «спрацювала». Реформатор пояснював це людською консервативністю, інерцією, небажанням що-небудь змінювати у своєму житті, навіть погане. Швидкість і примус стали дієвими факторами у досягненні ефективності реформ.
Проекція сказаного на освіту отримала від блогера назву «азійського шляху», на відміну від «скандинавського шляху», де перетворення здійснювалися демократично. Як відомо, в Україні, вибрали другий шлях освітянського реформування, іноді називаючи його європейським.

     Чи був вірним наш вибір?

     Нагадаємо, що Грузія успішно (а хто заперечить?) провела реформування освіти, спираючись на досвід Сінгапуру. Спостереження за першими кроками реформування освіти в Україні засвідчують величезний спротив змінам в середовищі вчительства і чиновницького апарату. Маємо глухий супротив реформам.
     Більшість вчителів дивляться на перетворення зі скептицизмом, без віри у новинки, мовчки співставляючи свої проблеми і думки із запропонованим зверху. Вони (вчителі), у більшості, не підтримують починання, займаючи позицію стороннього спостерігача – виконують потрібне за інерцією, таким чином не стають «агентами змін».

     Внесемо кілька застережень.
     1. Названий вище спротив можна пояснити і тим, що реформатори помилилися у визначенні предмета, змісту та послідовності реформування. Далеко не всі педагоги згодні з першими запровадженнями, які здійснює МОН. Адже існує багато нагальніших, просто «пекучих» проблем, які турбують школу вже сьогодні. Отже, реформатори мали б строго ранжувати об’єкти реформування за актуальністю і значенням, після чого виконувати намічене в строгій послідовності. Сказане відноситься до проектування будь-яких складних систем. І чи завжди слід очікувати прийняття нових законів?
     Для формування довіри до реформаторів достатньо кількома галузевими нормативними документами хоча б тимчасово врегулювати проблемні питання. Для прикладу див. Електронну петицію на сайті Президента № 22/044576-еп «Захист педагога». Чому педагоги вимушені звертатися до Президента, а не до МОН?

     2. Другою причиною гальмування реформ є кадрова проблема. Це – корінна причина багатьох невдач, і не лише в освіті. Згадаймо: «Кадри вирішують все!». Кадрів, які здатні вести за собою в складних процесах змін, зовсім небагато. Тому перемогою можна вважати ту обставину, що реформування очолить хай невелика, але професійно підготовлена група людей. Причому, для цього мають бути професійні менеджери-управлінці. Останні можуть зовсім не мати педагогічних дипломів, але бути добрими фахівцями в галузі стратегічного управління.
     Світовий і вітчизняний досвід якраз свідчить про ефективні результати такого кадрового вирішення. Отже, немає потреби постійно повторювати думку про те, що реформувати систему освіти можуть лише освітяни, – вона видається хибною.

     Враховуючи вище викладене, повторно задамо собі питання: маючи такі проблеми, чи зможемо дійти до мети демократичним (європейським) шляхом?