Про компетентнісний підхід і знання

     «Современный компетентностный подход к обучению школьников и студентов направлен не на то, чтобы дать им определенные знания, а чтобы они научились отыскивать информацию, анализировать ее и приходить к ответам.
     Полностью поддерживаю. Только это верхняя надстройка процесса. Мы любим говорить о приятном – динамичных процессах, красивых результатах и головокружительных успехах, порою тактично умалчивая о том, какой кропотливый труд за всем этим стоит.
<…>
     Представьте ситуацию: операционный стол, нестандартный случай. Хирург гуглит в телефоне. Страшно? Есть ли у него время гуглить или все же лучше, когда фундаментальная подготовка позволяет ему принять решение, от которого зависит жизнь пациента? А ведь для того, чтобы получить эти знания и научить мозг мгновенно извлекать из памяти нужные ответы, ему понадобилась не одна сотня бессонных ночей над учебниками.
     Имеем итог: говоря о компетентностном подходе к обучению и развитии у человека умений ориентироваться в массивах информации, не стоит забывать о том, что в основе лежат базовые знания об окружающем мире (виділення наше. — Ред.). У каждого из нас свой темп и методы запоминания, но все мы через это проходим.
     Следовательно, для каждого направления нужно дополнить или разработать стандартное ядро фактов, которым школьник или студент должен овладеть в процессе изучения предметной области. Без этого он будет гуглить, как сконструировать велосипед, вместо того чтобы взять готовый и поехать по делам. Я уже не говорю о том, что в экстренных случаях та или иная информация может спасти человеку жизнь. И не только в медицине.

Від редакції:
     Кожний читач по-різному може сприйняти цей пост. Пропонуємо свої міркування щодо висловленого. Мабуть автор все ж спрощено розуміє компетентнісний підхід в освіті та його співвідношення з базовими знаннями. Проголошуючи вказаний підхід як один з основних чинників реформування освіти, чітко не вказано його місце в навчальному процесі. І в цьому проблема. Не маючи визначеної позиції у трактуванні компетентнісного підходу, як наслідок, у голови вчителів (і не тільки) привнесений хаос. Багато з них сором’язливо (по інерції) мовчить, внутрішньо протестуючи. Одразу виникає питання: «А де ж тут знання?».
     Маємо ситуацію: «Гроссмейстер сыграл е2 – е4. <…> …Один за другим любители хватались за волосы и погружались в лихорадочные рассуждения…» (Ільф і Петров. Дванадцять стільців).

     Здається, логічні міркування і досвід вчительської роботи приводять нас до висновку, що знання все ж мають передувати реалізації компетентнісного підходу. Та це не видається простим з огляду на те, що деякі посадовці і поважні наукові мужі у своїх виступах добалакалися до того, що знання ніби вже не є головною метою освіти, досить навчити дітей працювати з інформацією, добувати знання з інтернет.

     Ну, ну… Чи може вони праві? Яка ваша думка? Чи збігається вона з думкою автора допису?